Митрополит Іриней належить до тих архієреїв, які більшу частину свого життя присвятили ретельному вивченню, збереженню та продовженню найкращих традицій церковного місіонерського служіння. Відроджуючи православ’я в далекій Японії, Казахстані, секуляризованій Америці та в постраждалій від розкольницького свавілля Україні, владика не втратив свого переконання, що кожна людина має в душі образ Божий. На його думку, знайти в ближньому найкраще та допомогти стати на шлях вдосконалення — головне покликання місіонера.
— Ваше Високопреосвященство, сьогодні в Україні виникає чимало місіонерських організацій, і багато людей називають себе місіонерами. На Вашу думку, хто має право на це звання?
— Усі місіонери, як миряни, так і священики, повинні трудитися з благословення священноначалля. Наприклад, одним із різновидів місіонерства є православна періодика. У Дніпропетровській єпархії багато видань, серед яких: журнал «Спасите наши души» з додатками, газета «Начало», …, та дитячі видання: «Богдан», «Радуга» та інші. Сьогодні цим займаються віруючі люди, які прийшли до правлячого архієрея зі словами: «Владико, благословіть допомагати відроджувати духовність». Ми спільно розробили концепції газет, придумали назви, і все це виходить під грифом: «З благословення митрополита Дніпропетровського і Павлоградського». Це означає, що кожна газета чи журнал побачить світ лише після того, як я дам на це добро, але не завжди так буває. Таким чином ми уникаємо розбіжностей, спільно працюючи на видавничій ниві.
Людина, яка стала на шлях місіонерства, має бути освіченою та ерудованою, а її кругозір не повинен обмежуватися семінарськими конспектами.
— Протягом п’яти років Вам довелося служити в Японії. Які враження ця країна залишила у Вашому серці?
— Японці приймають православну віру з чистим серцем, з великим бажанням запозичують християнські обряди. Підтримувати добру пам’ять про цю країну допомагають фотографії, які я дотепер дбайливо зберігаю.
Нині я працюю над книгою з історії християнської місії в Японії, починаючи з часів архієпископа Миколая (Касаткіна). Святитель Миколай трудився там сорок дев’ять років. Звісно, виникало багато проблем. Чого вартий лише землетрус 1923 року, коли безліч видатних пам’ятників архітектури перетворилися на руїни. Згоріла бібліотека, де зберігалися унікальні богословські праці й безцінні місіонерські документи. Пожежа була настільки сильною, що навіть дзвони на одному з храмів розплавилися. Багато людей загинуло у вогні. Очевидці згадували, як митрополит Сергій (Тихомиров) після пожежі вийшов до японців у старенькому підряснику і сказав: «Наказуя, наказа мя Господь, смерти же не предаде мя». І вже 1930 року звели новий собор, причому в дуже складних сейсмічних умовах.
Чимало вражень залишилося в мене від богослужінь у японських храмах. Багато молитов настільки запам’яталися, що я їх повторюю й досі. Свого часу я уклав книгу богослужбових текстів, яка й сьогодні для багатьох в Японії є найпершим служебником. До цього користувалися подібним виданням, але укладеним латинськими літерами. А я подумав, чому б не записати японські слова богослужбових текстів кирилицею. До моєї праці увійшли Всеношна, Літургія, молебні, панахида, сповідь, чин поховання, великодні та різдвяні славослів’я… Одним словом, спілкуючись з людьми, я бачив їхні потреби, і з огляду на це складав служебник.
Працював я і над вимовою японських слів. До речі, коли я служив у японському соборі, деякі люди часто запитували: «А хто це служить?» Багато парафіян, доки не побачили мене, вважали, що це служить японець.
— Розкажіть, будь ласка, як складалися Ваші відносини з цим своєрідним народом?
— Вивчаючи японську мову, я викладав російську в Токійському університеті. Дванадцятеро студентів регулярно відвідували мої лекції. За цей час ми стали друзями. Згодом вони довідалися, що я священик.
Пам’ятаю, як вони вперше завітали до нашого храму. «Оце так, священик Іриней співає!» — захоплювалися японки. А співав я тоді молитву Господню японською мовою. Вони думали, що крім самурайських пісень, яких вони мене навчили, я нічого не знаю. Я ж розучував з ними «Катюшу» та інші народні пісні. Вони вивчили молитву Господню і на одному з богослужінь виконали її на чотири голоси. Парафіяни стали навколішки і молилися зі сльозами на очах.
Через місяць студенти знову підходять до мене і запитують: «Отче Іринеє, а як би ще раз відвідати ваш храм?» Я й кажу: «Потрібно щось вивчити». І вивчили вони «Херувимську» Бортнянського №7 японською мовою. Так ці люди воцерковлювалися, а згодом сказали: «Отче Іринеє, охрестіть нас». Після кількох катехізаторських бесід вони прийняли хрещення. Пізніше одна дівчина вийшла заміж за японського семінариста, інша стала регентом хору в нашому храмі. Так, поступово, з Божою допомогою формувалася наша громада.
— Що Ви можете сказати про японське мистецтво?
— Воно унікальне. Особливо мене вразило, як ці люди обробляють землю. На маленькому клаптику в них може розміститися і фонтанчик, і невеличкий млин… Для японців природа — це книга Божа, якою потрібно милуватися. Що б не відбувалося в природі, чи то пролетіла пташка, чи дощик пішов — усе це схиляє японців до філософських роздумів.
На Сході справді красива і своєрідна природа. Мені доводилося підніматися на гору Фудзіяму. Щоправда, вершини дістатися не вийшло, бо там суцільний лід, але пощастило побувати в печерах, які утворилися в результаті вулканічних вивержень. Дивлячись на все це, так і хотілося вигукнути: «Дивовижні справи Твої, Господи, вся премудрістю сотворив єси!»
— Кажуть, що місіонер, перш ніж вирушити до тієї чи іншої країни з проповіддю, повинен полюбити народ…
— Без любові до народу нічого не вийде. Не можу без благоговіння читати труди святителя Миколая (Касаткіна), якого направили до Японії опікуватися російським консульством. На той час православ’я в країні було заборонене, тому він тихесенько собі жив у Хакодате і служив у маленькій капличці, вивчаючи мову та східні традиції. Одного разу до голови консульства прийшов самурай навчити сина консула мистецтва фехтування. Самурай був таким пихатим, що, проходячи повз православну капличку, плював у її бік. Якось святитель підійшов до чиновника і сказав, що не личить шляхетним людям поводитися таким чином. Самурай був настільки вражений подібною поведінкою, що згодом прийшов до архієпископа Миколая і попросив, щоб святитель охрестив його разом з родиною. На це владика відповів: «Нехай спочатку ваш уряд зніме заборону з православ’я. Не можемо ж ми порушувати закон». Релігія була дозволена, а самурай, прийнявши святе хрещення, став першим православним священиком в Японії. Цей випадок доводить, що місіонерський подвиг має ґрунтуватися на любові до ближнього і жертовному служінні людям.
«Православні повинні активізуватися, відстоюючи свої історичні інтереси»
— Владико, Ви щойно говорили про східне місіонерство, а що привело Вас на Захід?
— Послух. Мене відкликали з Японії і поставили єпископом у Башкирії, а звідти перевели до США і Канади, де я керував патріаршими приходами шість років. На відміну від Сходу в Америці дуже багато росіян і українців. Це або емігранти, або люди, які прибули сюди в пошуках роботи. Фактично вони і становлять кістяк православних громад.
У той час мені доводилося багато їздити. Один місяць я був у США, другий — у Канаді. У Канаді було двадцять чотири парафії, на яких служило четверо священиків, а в Штатах — тридцять сім парафій і лише двоє наших кліриків. Усі інші — американці, багатьох із них висвятив я. Перед тим як звершити хіротонію, я посилав американських ставлеників на навчання до Санкт-Петербурга, а потім представляв Патріархові. 1982 року відбувся перший візит Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Пимена до Америки. Ми готувалися до цього два роки. Згодом мене перевели на Алма-Атинську кафедру.
— Відомо, що зараз Казахстан є об’єктом особливого інтересу Риму, католики навіть заснували там свою митрополію. Скажіть, як тоді складалися православно-католицькі відносини в цій країні?
— Коли я керував Алматинською єпархією, православ’я в Казахстані було чисте, як крапля води — без усіляких поділів. У кожній області було приблизно по дві парафії, але ці громади були дуже могутні. Нині там, як і в нас, є розколи, які уводять людей від Істини.
Ось наприклад Іспанія. Це католицька держава і зареєструвати там православну парафію просто неможливо. У нас же чиновники реєструють сектантські громади, прикриваючись правом на свободу совісті, а тим часом усіляко обмежують у правах православних, зокрема не повертаючи їм експропрійоване майно. Розділення, на мою думку, можна побороти лише за двох умов. По-перше, якщо влада перестане підтримувати іноземних проповідників, які скуповують усе на своєму шляху. По-друге, якщо православні активізуються, відстоюючи свої історичні інтереси. Без цього їх як ігнорували, так і надалі ігноруватимуть.
Одного разу я звернувся до діаспори за допомогою в створенні просвітницького центру. Мені відмовили зі словами: «Будь-якій церкві допоможемо, тільки не Українській Православній, бо вона — найдужча».
— Владико, Ви були на Львівській кафедрі саме в той час, коли греко-католики здійснювали свої погроми. Як Ви можете оцінити це через роки?
— Я б назвав це найбільш брутальним порушенням прав нашої Церкви. Якби влада не дала добро, ніхто тоді б не захопив кафедрального собору в обласному центрі.
— Можна виділити три основні етапи у Вашій місіонерській діяльності: Японія, Америка й Україна. Чим відрізняється ставлення держави до Православної Церкви в цих країнах?
— Президент США раз на рік збирав глав усіх діючих у країні конфесій, вітав, дякував за те, що просвіщають народ, і бажав успіхів. Але ніколи не заходила мова про те, щоб закликати до об’єднання в єдину конфесію, а якусь стерти з лиця землі. Наприклад, усі знали, що Джиммі Картер читав Євангеліє під час баптистських богослужінь, але коли приходив час вітати всіх, він робив це на гідному рівні.
Одного разу, священик моєї єпархії в Америці запросив до себе послужити єпископа з розкольницького угрупування. Я сповістив про це свого адвоката. Під час богослужіння він підійшов до цього єпископа і вказав конкретні статті закону, порушені ним: ця «служба» могла б обійтися йому великим штрафом. Цей владика вчасно вибачився і конфлікту не виникло.
Мало того, що в Україні немає подібної впорядкованості, так ще й деякі політики намагаються вказувати Церкві, як і з ким їй об’єднуватися. Про жодне об’єднання не може бути й мови. Єдиний вихід з ситуації — покаяння розкольників і сектантів. Саме так був успішно припинений розкол в Японії перед моїм призначенням. Після війни деякі православні пішли під американську розкольницьку юрисдикцію. Після цього одночасно розпочалося два судові процеси, які завершилися на користь Православної Церкви. Всі судові рішення були виконані. А чому в нас не працюють ці механізми?
Мені доводилося двічі відсуджувати будівлю єпархіального управління в Рівному, причому правда була на моєму боці. Судового ж виконавця, який спробував вимагати в розкольників підкоритися правосуддю, жорстоко побили.
Однак, що б не відбувалося, не слід зневірюватися, бо саме в стражданні кристалізується дух мужності й міцності. Скільки разів в історії можновладці обіцяли знищити Церкву, але цього не сталося і ніколи не станеться. Адже недарма Господь казав: «Створю Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її» (Мф. 16, 18).
— Що б Ви побажали людям, які стали на шлях місіонерства?
— Слід зазначити, що цей шлях тернистий і важкий. Потрібна жертовність, мужність і хоробрість. Тільки з часом стане відчутною сила Божа, як у тих місіонерів, приклад яких ми сьогодні маємо можливість наслідувати. Якби вони не відчували в собі горіння духу, то нізащо б не пішли на все це. Головне — зрозуміти, що без Бога ми в цьому світі ніхто, а також підготуватися прийняти волю Божу, якою б вона не була. Тільки коли Бог почне діяти через нас, усе, що ми робимо, буде на найвищому рівні, а це приведе нас до спасіння.
